Olga Kobylianska (1863-1942) fue una escritora, periodista y activista ucraniana nacida en la ciudad de Shpykolosy, en la región de Volinia. Su padre era un sacerdote ortodoxo y su madre provenía de una familia noble. En su juventud, se mudó a Kiev para estudiar y comenzó a publicar artículos en periódicos y revistas. En 1898 muere su esposo Mykhailo Kobyliansky, dejándola viuda con dos hijos pequeños. Padece los desastres de la Primera Guerra Mundial y la Guerra Civil Rusa, en esas circunstancias pierde a su hija. Olga Kobylianska abogó por la independencia de Ucrania y participó en la vida política de su país, hasta que en la ocupación nazi fue perseguida y encarcelada. Olga Kobylianska muere en 1942 en condiciones extremas.
— Άπώλεια
Mis lirios
¡Dadme el desierto!
Un desierto lejano y ancho con el sol ardiente… sin sonidos ni vida – déjenme llorar.
Allí no encontraré los ojos de nadie. Ni los ojos de una madre con un corazón profético… ni los de un padre listo para luchar por la felicidad de su hijo… ni los de una multitud brutal, mundana e interesada, no encontraré a nadie.
Enterraré mi rostro en la tierra reseca y la regaré con mis lágrimas hasta que mis mortales penas la inunden y me inunden a mí. Y el sol lo beberá todo… el sol sediento del dolor…
¿Confianza?
Un niño pequeño con ojos sinceros e inocentes, que, después de reunir sus pensamientos y sentimientos en un paquete, corre hacia aquel que lo llama.
No restringe sus palabras. Se ríe y llora simplemente, no sabe hacer otra cosa: esta es la propiedad de su existencia, su belleza y su riqueza completa.
Y espera.
Sus grandes ojos, llenos de fe y sin conocer la tristeza, miran directamente a aquel que lo llama. Espera ansiosamente. No sabe por qué. Tal vez por felicidad. O algo más, algo bueno y sagrado como su alma, llena de verdaderas perlas.
Pero no.
Alza una pesada mano llena de decepción y cae como una piedra pesada sobre su clara cabeza… él, que no conocía otro sentimiento que la rectitud y la verdad y la fe en sus sentimientos solares.
Hay tres tipos de amor.
Uno que se nutre de dulces, otro que se nutre de besos, y otro que es respetado como la muerte, que se alimenta a sí mismo y a los demás. Éste último se alimenta de lágrimas, dolor, tristeza y soledad, y fuera de la tumba – la sombra dorada de la memoria – con recuerdos de su fuerza sagrada e inmortal.
¿La soledad es pobre?
¿Quién podrá demostrarlo?
Pero escucha, ¿qué nube de lágrimas se eleva de ella y se desplaza por el aire? ¿Y qué cantidad de manos blancas y marmóreas atraviesan su espacio en convulsiones de dolor? ¿Y qué lamentos rotos se balancean hacia atrás y hacia adelante, hacia atrás y hacia adelante? ¿Y qué enjambres de pensamientos la inundan con una fuerza brutal, golpeando sin piedad para llegar a algún lugar… a dónde?
¡Señor mío, a dónde!
Escúchame…
Мої лілеї
Пустині дайте мені!
Далекої, широкої пустині з пекучим сонцем… без гуку і життя — нехай я плачу.
Там я не стріну нічиїх очей. Ні очей матері з віщим серцем… ні батькових, готових усе до бою за щастя дитини своєї… ні очей брутальної, буденної, цікавої юрби,— нікого не стріну.
Зарию обличчя в запеклу землю й буду її освіжувати своїми сльозами, доки стануть і затоплять жаль мій смертельний і мене. А сонце буде їх усе пити й пити… жадібне сонце болю…
* * *
Довір’я?
Се маленька дитина зі щирими, невинними очима, що, набравши думок і почувань у подолок, біжить до того, хто кличе її до себе.
Не гамує слів своїх. Сміється й плаче просто,— воно іншого не знає: се — властивість його існування, краса його ціла і багатство!
І жде.
Великі очі його з вірою, не прочуваючи горя, дивляться просто в лице того, хто його кличе. Жадібно жде. Не знає — чого. Може, щастя якого. Або чого іншого, такого гарного й святого, як його душа, переповнена правдивими перлами.
Але ні.
Ось здіймається сильна рука розчарування й падає тяжким каменем на ясну голівку його… його, що не знало іншого почуття, як прямості, і правди, і віри в почування свої сонячні.
* * *
Є трояка любов.
Та, що годується ласощами, що годується поцілунками, і та, що поважна, як смерть, годує сама себе й других. Вона годує себе і сльозами, і горем, і сумом, і самітністю, а поза гробом — золотою тінню пам’яті — споминами про її святу, несмертельну силу.
* * *
Самітність — убога?
Хто се докаже?
А от послухайте, яка хмара сліз здіймається з неї й гуляє! А рук білих, мармурових яка безліч, що перетинає її простір у судорогах болю; а мрій роздертих серпанки, що колишуться туди й назад, туди й назад; а думок рої, що напливають у неї брутальною силою, оббиваючи немилосердно, щоб кудись добігти борше й борте… Куди?
Господи великий — куди?
Слухайте!
Зачиніть двері, збийтесь у гурток, спиніть у собі віддих — і слухайте!
Серна біжить лісом.
Зеленим, веселим, буйним, розкішним лісом і шукає чогось.
Біжить. Квітки під ногами ломить, угинає. Шелестить листя дерев, шепче щось. Колишеться ледве помітно поважне галуззя старої лісної деревини.
Аж ось вона стала.
Чи вже добігла? Не знає.
Думає, що добігла. В різні боки нею кидало. Високими, свавільними скоками гнала вперед, а тепер зупинилася.
Її очі відкрилися широко.
Жде так непорушно, аж тремтить.
Що се? Постріл пішов лісом.
Нечутно починає щось ломитися, щось валитися,— і все на неї, все на неї. Її широко відкриті очі побачили відразу, чого не бачили досі… а її вуха почули, чого не чули досі. Тихий ліс заповнився таким, чого не знала досі, а з неї самої побігла кров.
Тому мусила зеленим лісом гнати.
Слухайте!
Extraído de Кобилянська, Ольга. Земля. Фоліо. 2008.